"Я живу нарайдузі" - дебютна виставка живопису Оксани Шапкаріної. (на украинском)

стаття Наталії Третяк у журналі "Українська культура", грудень 2007 року, №12 (975)

«УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА». Грудень 2007 року, №12 (975)
Щомісячний культурно-освітній та літературно-мистецький ілюстрований журнал. Засновник – Міністерство культури і туризму України.

«Я живу на райдузі» -
Дебютна виставка живопису Оксани Шапкаріної.

Нове ім’я в форматі fantasy

Можна уявити мистецький простір космічним. Із небесними світилами – це спектровані касти художників. Серед них – яскраві таланти та міріади майже безіменних, що чекають визнання. То немов Чумацький Шлях – зірки, завуальовані й унікальні. Деякі з них згорають, щезають, так і не насолодившись лаврами першості.

«Я живу на райдузі» - перша персональна виставка молодої художниці Оксани Шапкаріної. А капела її казкових полотен просто таки перетворила невеличку приватну галерею «Ірена». Затиснуту зусібіч «винаходами» розгалуженої харчової індустрії, на справжню ілюмінацію. Кожна картина філософським політематизмом та насиченими політональностями фарб запрошує поринути до фантастичної країни мрій і репризувати дитинство. В одному з дивовижних маршрутів художнього зібрання обов’язково знаходиш своє «я» - справжнє, чисте, абсолютне.
Народилася Оксана Шапкаріна на Рівненщині. З одинадцяти років відвідує арт-студію подружжя Агуф, що діє на Троєщині. Бере участь у виставках, а тепер постійно  з нею співпрацює. З відзнакою закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, архітектурний факультет, навчалася в майстерні Л.П. Скорик.
Живописом активно почала займатися з 2004 року.
Пише казки для дітей та дорослих. Полюбляє читати японську прозу.
Твори зберігаються в приватних колекціях України, Росії, Великобританії та Швейцарії.
… Одного разу люди вирішили, що усмішки більш не модні. Вони сховали їх у коробки, коробки – у валізи, а валізи закинули у старі комори. Світ втратив яскраві кольори.

Та прийшла людина, яка любила примірювати на себе чужі маски. Інші люди дивилися на це і бачили, що їх забуті усмішки виглядають дуже симпатично. І вони повертали їх на свої обличчя… (Такий сон якось наснився нашій героіні. Потім це була вже кажка. – Авт. Прим.).

- Роздивляючись картини, спадає на думку, що цих полотнах присутнє щось містичне. В чому полягає Ваша творча. А може життєва концепція?
- Одного дня ми гуляли парком і наречений подарував мені осінню квітку – листочок, загорнутий папірусом та перев’язаний черешком:
- Цей лист тобі.
- Про що він? – я розгорнула згорток.
- Про кохання, - на його обличчі засяяла лагідна посмішка.
З юнацтва моя філософія грунтувалася на тезі: внутрішня гармонія має засновуватися на простих речах, що приносять задоволення. Ти створюєш всесвіт. Відпускаєш – і він живе власним життям.

- Яка рушійна сила допомогла вийти з коллапсу? Ви сказали, що після закінчення Академії мистецтв потрапили в творчу кризу. Чому подібне мало місце?
- Так, криза паралізувала «організм» зсередини. Розумієте, за стінами інституту студент абстрагується від власних бажань та уподобань, фіксується на натурному живописі. Втрачаються власні відчуття світу, бо за тебе хтось ініціює, що малюватимеш: ілюстрації, натюрморти. Природу, архітектуру. Освіта іноді ламає творчу Людину, навчаючи в той же час. Я безперервно малювала з дитинства. Втім, необхідно було зробити паузу, зняти застарілі нашарування і набрати на повні легені свіжого повітря – для майбутнього. Повернулася до дитячих образів, так званого апріорного знання, що генно передається батьками, всотується з молоком матері. Саєнтологія та діанетика стали у нагоді. Суть вчення полягає в тому, що людина є духовною безсмертною істотою, може трансформуватися в інші тіла, здібності людини не мають меж, їх можна відновлювати та створювати нові. Відбувся процес відновлення себе, якою ти є насправді. Така філософія покращує якість життя. Це дало поштовх до олійного живопису.
…Акварель скінчилася.

- Вся виставка за тематикою казкова. Чому?
- Казка як метафора – зліпок життя, кульмінація хронометражем в історію, точнее і правдиве відображення дійсності. Картини – це маленькі всесвіти: я переношу в них свій внутрішній стан, так я відчуваю світ сьогодні. Повз нашарування, соціальний статус, «понти» мені подобається знаходитити людину справжню, достеменну. Кожен має притаманне лише собі звучання. Коли складаєш свої та чужі ноти, народжується мелодія. Мелодія – хроматична, з купою віддінків. Це приносить задоволення. Я торкаюся всесвіту людини, наповнююся ним і виплескуюся в картині. Момент  створення образу наче блискавка. Іноді опівночі нашвидкоруч креслиш ескіз аби зрання розпочати насичувати полотно деталями. Я люблю малювати персональні картини. От, приміром, на ювілей батька подарувала золотого лева з квіткою в лапі. Відтепер для батька – це своєрідний магічний амулет, що приносить удачу. Якось лева превісили – звір прямував у глухий кут – у татка видався кепський тиждень, здоров’я погіршилося. Довелося лева повернути на старе місце, і все владналося. Такі випадки непоодинокі. Багато відвідувачів приходять і кажуть «це про мене». І вони впевнені, що то сааме про них написано.

- Як архітектура освіта допомагає в живописі й графіці зокрема?
- Архітектура дає специфічне сприйняття простору, моделювання просторових форм, діаметрально протилежне мислення. Скільки пам’ятаю, краса ліній завжди вражала мене, а почасти спантеличувала своїм занадто різким чи м’яким характером, завершальним призначенням абрису. Графічний малюнок виконується пером або ручкою. Фосфоричності та мерехтіння можна надати, вікористовуючи гелевий стержень.

- Що нині Оксана Шапкаріна ставить собі за мету?
- Надалі продовжувати вести активну творчу діяльність. Не новина, що кожен майстер мріє про власну майстерню. Тож хочеться зробити шість презентацій, що дає право стати членом Спілки художників України. А членство – це поінформоване мистецько-концентроване середовище, преференційність.
От нещодавно, відвідавши виставку, редактор дитячого видання «Малятко» запропонував поспівпрацювати художнім ілюстратором. Це тішить. Є результат – продуктивний.

Післямова.

«Кожна дитина – індиго, бо володіє здатністю бачити світ неупереджено і точно. Діти малюють дуже відверті речі: проявляється це в кольорі, підборі композиції. Малятко вкладає надзвичайно багато енергії в роботу. І то добре. Якщо батьки мають невгамовного «енерджайзера» - без вагань віддавайте його на живопис, - радить молода й талановита художниця. – Дитина сама дасть собі раду».
Творчисть київської мисткині можна назвати авангардною. Це – сміливий симбіоз різнобарвних вольових мазків пензля у поєднанні з наївністю і безтурботністю головних персонажів – дітей, невтомне пізнання та потужна енергія яких не знають меж. Компанією для малят художниця обрала янголів, птахів, звірів («Тісно слонику у маленькому місті», «Два бублики для Слона», «Прийде Сіренький Вовчок», «Білочки», «Манна каша»), серед яких переважають коти всіх мастей і характерів («Янгол і кіт», «Смугасті», «Вичікування»). Є навіть «Кіт-херувим».
«Будьте як діти, - щоразу повторює Оксана. – У кожному дорослому живее дитина. Та дитина, яка вміє бачити диво в буденних речах, уміє наділяти світ дивовижністю, а життя кольорами веселки».
…Колись у дитинстві ми жили на райдузі. Небо було яскраве, а світ населений чудовими створіннями. Для щастя було достатньо простих речей – побачити дивну квітку, вкритися бабусиною ковдрою або щоб батьки дозволили принести кошеня. Власноруч ми робили світ чарівним. Подорослішав – буденність стала всевладним керманичем нашого часу. А небо так і не змінювало кольору…

Наталія Третяк.